Сучасна наука вимагає чітко розмежовувати два поняття, які ми звикли вважати синонімами: соціальну ізоляцію (об'єктивну відсутність контактів) та самотність (суб'єктивне емоційне відчуття відірваності від інших). Останні дослідження доводять, що саме суб'єктивна самотність запускає в тілі руйнівні біологічні процеси, які не спостерігаються у людей, що просто живуть ізольовано. Виявляється, можна бути абсолютно здоровим відлюдником подалі від цивілізації або ж відчувати нищівну самотність, щодня перебуваючи посеред шумного сучасного опен-спейсу чи щільно заселеного житлового комплексу.

З точки зору еволюційної нейробіології, наш мозок зчитує відчуття самотності як сигнал смертельної небезпеки – адже колись відторгнення від племені означало вірну смерть. Тому нервова система самотньої людини перманентно активує режим «бий або біжи». Це призводить до стійкого підвищення рівня кортизолу, неконтрольованого системного запалення та швидкого зношування серцево-судинної системи. Натомість об'єктивна соціальна ізоляція, якщо вона не викликає внутрішнього дискомфорту, взагалі не спричиняє такої токсичної фізіологічної паніки.

Для тих, хто проєктує середовище – від архітекторів до корпоративних топменеджерів – це означає кардинальну зміну підходів. Спроби «лікувати» соціальні проблеми простим механічним скупченням людей в одному місці не лише не працюють, а й можуть погіршити ситуацію, роблячи внутрішню дистанцію ще більш відчутною.

Управління простором та корпоративною культурою має фокусуватися не на інтенсивності соціальних контактів, а на створенні умов для психологічної безпеки та приналежності. Інвестувати потрібно в якість зв'язків, а не в їхню кількість. І тут постає незручне запитання. Чи не час девелоперам та HR-директорам визнати, що обов'язкові галасливі тімбілдинги та гіганські відкриті офіси без приватних зон насправді не об'єднують людей, а працюють як найефективніші у світі інкубатори масової суб'єктивної самотності?

За матеріалами theconversation.com
Ілюстрація: theconversation.com